Ця стаття описує власний погляд автора, не є програмним документом АВК і розміщена в порядку обміну думками. Якщо в когось вона викличе незгоду, на шпальтах сайту АВК ця особа зможе її висловити чи, щонайменше, в коментарях до цієї статті розмістити лінк на свої міркування. Разом з тим, як голова АВК я докладатиму всіх зусиль, щоб подальша діяльність нашої спільноти ґрунтувалася саме на цих засадах.

Чому виникла необхідність в написанні цієї статті? Протягом останніх тижнів велосипедна громадськість Києва здригнулася від небаченого сплеску ДТП за участю велосипедистів. Двоє загиблих, кілька поранених, втечі винуватців з місць ДТП і «машинку жалко», дивні зникнення і поява речових доказів розлютили народ. Я неодноразово чув радикальні і навіть екстремістські заклики, стикався зі спробами персон зі світу великої політики нацькувати велосипедистів Києва на своїх опонентів. Треба було визначитися з відношенням до цих дій. Наразі я знайшов час узагальнити і систематично викласти свої міркування. Вони вилилися в три головних тези і кілька висновків з них. Декому ці тези можуть вдатися очевидними, але не мною помічено, що саме очевидні речі найважче доводити і саме очевидні міркування найчастіше випадають з поля зору при прийнятті рішень. Тож не гріх і нагадати.
Читати далі...

1. Не існує ніякої «громади велосипедистів» яка була б відокремлена від решти киян. Не існує протистояння між вело-киянами і рештою учасників дорожнього руху. Тим більше в діяльності АВК не може бути місця акціям насильства чи ущемлення .законних прав інших категорій киян.

   Обґрунтувати цю думку дуже просто. Кожен велосипедист подекуди ходить пішки, їздить громадським транспортом, а дехто і водить власне авто. Навіть якщо власної автівки немає, кожен з нас купує товари повсякденного вжитку в магазинах, а їх туди привозить вантажівка. Вантажівкою ж кожен з нас скористується, якщо йому треба перевезти ліжко чи шафу. Я вже не кажу про те, що в кожного з нас є родичі і знайомі, які поки що віддають перевагу чотирьом колесам а не двом.

   З іншого боку, за виключенням автомобілістів-професіоналів майже нема городян, які б принципово не могли перейти в наш табір. Тобто проводити межу між велосипедистами і «іншими», між «нашими» і «не нашими» - політика хибна і нездатна привести до позитивних результатів. Навпаки, ми повинні стояти на тому, що облаштування велосипедної інфраструктури – крок, корисний всьому суспільству.

   Ми повинні роз’яснювати, що велосипедні доріжки не обтяжують вулиці міста а навпаки, розвантажують їх. Що якщо тихохідних велосипедистів вивести з транспортного потоку, то швидкість цього потоку збільшиться, а отже збільшиться і пропускна спроможність доріг. Нарешті, безколісні кияни мають побачити, що крутити педалі не виснажливіше і не небезпечніше, ніж ходити пішки і їздити громадським транспортом, але швидше і комфортніше.

   Ми повинні і словом і ділом доводити, що лінія протистояння проходить не по тому, яким транспортним засобом користується та чи інша людина, а по тому, як вона себе поводить на дорозі. В нас є спільний інтерес з будь-яким автомобілістом при здоровому глузді – прагнення, аби на дорозі панував лад, закон, і атмосфера співробітництва а не право сильного проти слабкого.

   В нас є спільні супротивники – ті, хто живе і їздить за принципом «лайно пливе, розсунься море», а також ті, негідні своїх посад, представники влади, які не можуть чи не хочуть наводити законний порядок в сфері дорожнього руху.

   Ось проти кого слід нам спрямувати свої зусилля. Так ми не тільки не наживемо собі нових ворогів, але і здобудемо позитивну репутацію.

2. АВК виконує свої статутні завдання, а не вступає в політичні ігри. Ми не брали і не братимемо на себе обітницю вірності жодній політичній силі чи державному органу. Так само, АВК не веде безкомпромісної боротьби з жодним державним органом, політичною силою чи посадовою особою.

   Отже автор будь-яких дій, направлених на користь велосипедистів, може розраховувати на нашу подяку і допомогу. І навпаки, негожий вчинок з боку будь-якої політичної сили, державної установи чи посадової особи ми маємо намір піддавати критиці.

   Я вважаю такий спосіб дій набагато ефективнішим ніж угоду з одними політичними гравцями проти інших. Я давно помітив, що державні органи складаються з цілком адекватних людей, серед яких багато кваліфікованих фахівців, що вболівають за доручену ним справу. Але в сукупності ці непогані люди перетворюються на непривабливе, громіздке, зашкарубле, корумповане явище на ім’я бюрократичний апарат. А чільники установ стають обличчям, чи краще сказати пикою цієї потвори. В них така велика сфера відповідальності, що бути фахівцями в усіх її галузях вони не можуть і навіть не намагаються. За влучним висловом з анекдоту вони мають вміти поставити свій підпис там, де покаже помічник. Тому вони і спрямовують свої зусилля на перетягування адміністративної ковдри, демонстративні розноси, перерізування стрічок та інші форми імітації кипучої діяльності.

   Чудову ілюстрацію до цих спостережень я отримав підчас «Велонаїзду – 2» До мене підійшла людина з апарату МВС (ми всі знаємо градус стосунків між Луценко і Черновецьким) і заявила: «Бачте, як до вас тут ставляться». Йшлося про звукову апаратуру, через яку представники КМДА крутили «я буду долго гнать велосипед» вперемішку з уривками виступів Д. Басса, заважаючи промовцям. Пан міліціонер вбачав в цьому елементарну неповагу і з ним важко не погодитися. Шумове супроводження не вимкнули навіть тоді, коли слово взяв представник КМДА, що вже зовсім виходить за межі здорового глузду.

   Але в нас немає іншої міськдержадміністрації. Доводиться взаємодіяти з тією, що є. За день до цих подій я саме мав нагоду поспілкуватися з паном Бассом і його підлеглими з ГУ транспорту, зв’язку та інформатизації. Вони справили враження цілком адекватних людей, які розуміють необхідність розвитку велосипедної інфраструктури, вигоди від цього і намагаються зробити цю справу найкращим чином. Я з подивом узнав, що в цьому ГУ нещодавно створений відділ, який займатиметься автомобільними, велосипедними і пішохідними шляхами. Так і написано в його назві. Я можу констатувати, що в підготовленому там тексті власне розпорядження мера не довелося робити жодних виправлень, а доопрацювання додатку до нього пройшло в конструктивній атмосфері. Суперечки виникали лише в тому, як краще викласти той чи інший пункт. Тобто взаємодія с міською адміністрацією справила на мене цілком позитивне враження, так само як і зі співробітниками ГУ МВС тижнем раніше. Не бачу причин, чому мусив би приховувати почуття подяки до цих людей.

   Я певен, що стикнувся не з винятком а з правилом, і навпаки, необхідність «пробивати» бюрократію як цілісну структуру складає огидне але необхідне виключення. Вступати в війни одних бюрократичних утворень з іншими просто немає сенсу. Це тільки зашкодить вищеописаним конструктивним діям і затаврує нас як запроданців.

   До речі про запроданство. Звернімося до іншого прикладу: законопроекту «Про дорожній рух», який два тижні тому провалила Верховна Рада. Цей законопроект був розроблений в МВС і поданий в ВР через Адміністрацію Президента. На мою думку, це свідчить про те, що фахівці, які мали б втілювати його в життя, вважають, що цей закон буде придатним для мети, задля якої створюється. Я, власне, теж вважаю, що закон цей треба прийняти якнайшвидше і знов таки, не бачу причин приховувати ці міркування. Але в деяких «фахівців з громадської діяльності» така позиція викликала підозри. Мовляв, негоже в схвальному контексті згадувати перед ЗМІ МВС і Президента, подумають що АВК у них на утриманні. Ці міркування особисто мені вдаються позбавленими рації. Продовжуючи їх, можна договоритися до того, що називати чорне чорним а біле білим теж не можна – виглядатимеш запроданцем виробника фарб.

   Отже, на мою думку, найкращий шлях до цілей АВК – це політика цілеспрямована, неконфронтаційна, принципова і обґрунтована загальнозрозумілими логічними доводами.

3. АВК вимагає діяльності від посадових осіб а не робить за них їхню роботу. Акції прямої дії є скоріше PR-ходами та демонстрацією намірів ніж способом дати проблемі раду на довгий строк. Тому і займатися ними не варто, навіть якщо це набагато простіше, ніж йти законним шляхом.

   Ось Парковий пішохідний міст – місце, де в Києві, напевно, найбільша концентрація велосипедистів. Вони лавірують між пішоходами, намагаючись нікого не збити. Незручно їм, незручно і небезпечно пішоходам. Рішення проблеми вельми просте: накреслити на мості велосмугу: ось тут, будь ласка, йдіть, а тут – їдьте. Всі задоволені.

   АВК підняла цю проблему перед міськими чиновниками і отримала згоду – так, це справді поліпшення, сказали вони. За два місяці ми можемо це зробити. Але ж роботи там для бригади розмітчиків на півдня, здивувався я. Вони і з цим погодилися. Кажуть: роботи фактичної на півдня а паперової – на два місяці. Вірю. Бо йдеться про реконструкцію і зміну призначення моста.

   Мені довелося піти іще на одну поступку. Цю роботу КМДА зобов’язалося виконати до кінця року і то після вмовляння. Правда разом з велодоріжками на тротуарах мостів Московського і ім. Патона. Причина суто бюрократична: в усіх узгоджувальних інстанціях кожен пункт розглядають окремо і прискіпливо. Тож поява ще одного викличе додаткові труднощі. «Може підчас реконструкції, на підставі іншого пункту?» - вмовляли мене. В решті решт дійшли компромісу.

   Читаючи все це, мимоволі думаєш: хіба не простіше домовитися з кількома друзями, купити на власний кошт зо п’ять банок фарби, малярної стрічки і валик та й розмітити цю смугу власноруч. Навіть якщо хтось спробує притягти активістів за самоправність, він ніколи не доведе, що чиїсь законні інтереси були ущемлені.

   Але. Чого можна добитися в такий спосіб? Хіба що присоромити владу. Через півроку фарба зітреться і її ніхто не поновлюватиме.

   Тим більше неможна дати лад якійсь проблемі екстремістськими, насильницькими діями. Ось, наприклад, незаконна парковка. Гарячі голови кажуть: пробивати шини, палити автівки. Я відповідаю: дурне діло не хитре. Через тиждень паліям це набридне або їх переловить міліція. А ще через тиждень водії забудуть про цю історію і все повернеться до первісного стану.

   Чи не завелика ціна за такі сумнівні досягнення?

   Я це все до того, що розв’язати проблеми велосипедистів на тривалий час і побудувати щось складніше ніж смуга на асфальті може тільки міська влада і на неї треба тиснути, щоб вона це робила.

   Ми і тиснутимемо. Інколи це складніше, ніж діяти власноруч. Інколи (ви не повірите) простіше. Так, маю досвід. Йдеться про той-таки Парковий міст, який минулого літа освоїли автівки. Сподобалася їм дорога через Труханів острів, в об’їзд вічних подільських пробок. На форумі «Велокиєва» вже обговорювали, як краще загородити цю дорогу, а АВК спробувала спочатку привернути увагу тих, хто має це робити за посадовим обов’язком. Написана нами скарга стала саме тим копняком, що передує кроку вперед. За кілька тижнів перед в’їздом на міст з’явилася барикада, яку не кожен танк може здолати, а з іншого кінця острову – патруль ДАІ, який цікавився, якого біса черговий хитрун їде під «цеглину».

   Інколи, щоб провернути іржаву машину міського господарства треба докласти великих зусиль. Але, якщо робити її роботу замість неї, вона заіржавіє намертво. І навпаки, прокручуючи її систематично, ми проводимо те, що в техніці зветься прироблянням. Іржа поволі зчищається, загустіле мастило розріджується і справа йде дедалі жвавіше. І цей побічний результат дорожчий від головного. Бо все ж таки, європейськість міста визначається не наявністю велодоріжок, а готовністю муніципалітету працювати на городян.