У жовтні директор з розвитку Європейської федерації велосипедистів Кевін Мейн покатався на велосипеді у Києві. Свої враження та сподівання він виклав у блозі “Розчарування і надія — велосипедний досвід в Україні. (Або «Невіглас Кев у Києві»)”. Читайте переклад статті Кевіна.

Минулий вівторок. Я застряг на краю великого перехрестя. Знаю, що не маю тут знаходитися. Я хотів проїхати прямо, але за нестачею впевненості притиснувся до правого краю дороги й тепер стою перед огорожею. Навколо туди-сюди сновигають машини, і я не можу повернутися на свою смугу.

А ось на мене пильно дивиться дорожній патрульний. Не думаю, що я зробив щось протизаконне, просто я — чужа істота на цьому ландшафті. Він безсумнівно не збирається мені допомагати. Що мені зараз справді потрібно — так це ще один велосипедист, який би добре орієнтувався, і який їздить тут регулярно.

Але в тому-то й заковика. Їх нема. Я знаходжуся на Хрещатику, головній вулиці на пагорбах Києва, і я тут один. Я їжджу вже більше години, і за цей час побачив лише одного велосипедиста — і той їхав по тротуару.

Однією з цікавинок ведення блоґа, що починається зі слів «Коли я бачу дорослу людину на велосипеді…» [«…я не втрачаю надію на майбутнє людської раси», цитата Г. Уеллса — прим. перекл.], є така собі гра, в яку я граю в кожному новому місті: радію першому побаченому мною велосипедистові. Але за два з половиною дні я зустрів лише 10 велосипедистів, і це для мене — як повернення в темні часи велосипедного руху в Британії. Найкращим порівнянням, що прийшло мені на згадку, був 1980 рік, коли я був одинокою, кинутою напризволяще фігурою серед болота швидкісних доріг і агресивного водіння. Тоді, будучи ще студентом, я вперше спробував поїхати велосипедом з Дарема до центру Ньюкасл-апон-Тайна.

Щоб не розводитись далі, зауважу, що є й позитивні речі, які можна сказати про велосипедний рух в Києві, хоча це й не так просто.

Загалом я — досить впевнений велосипедист. Можливо, до рівня кур’єрів мені далеко, але на швидкісних трасах багатьох міст я дечому навчився. І насправді  зовсім не схоже, що я тут в небезпеці. Просто я збитий з пантелику і приголомшений. Минулого дня їздив з Ренді Нойфельдом, директором Фонду SRAM з Чікаго, і він сказав, що відчував незручність через незнання місцевих правил дорожнього руху і поведінки. Мене в тій поїздці більше засмутила відсутність суцільності руху, але тепер на самоті я почуваюся так само незручно.

Відверто кажучи, внизу я вже думав інакше. Низинний район Поділ має вужчі вулиці й більше заторів, тож він дуже нагадує більшість старих європейських міст, які ще не осягнули велосипедний рух. Якщо ви впоралися з Лондоном і Брюсселем, то впораєтесь і тут. А бруковані  вулиці Андріївського, можливо, занадто горбисті, але значно повільніші й безпечніші. Вмикаються інстинкти, напрацьовані сорокарічною велосипедною практикою, і я, щасливий, займаю своє місце в потоці транспорту. Але великі дороги київських пагорбів просто непрохідні для чужинця.

Джерелом більшості труднощів їзди була проблема пересування по прямій. Не побачивши жодного велосипедиста під час прогулянки центром міста, Ренді відшукав підприємця-активіста Олексія Кушку з його фірмою Veliki, щоб взяти велосипед напрокат на околиці. Звідти ми вирішили спробувати повернутися до центру, дозволяючи собі дослідницькі відволікання на навколишні райони і парки. Отримали пораду триматися осторонь від магістральних шляхів і їхати по тротуарах або прокладати шлях другорядними дорогами.

Спочатку все було добре, два досвідчені велосипедисти не повинні були мати жодних ускладнень. Але швидко ми зіштовхнулися з проблемою великих перехресть. Коли зустрічаються дві великі дороги, їх перетнути практично неможливо. Пішоходів заганяють до підземних переходів, але нам там не місце. Лівий поворот заборонений для велосипедистів українськими правилами дорожнього руху, якщо дорога має більше однієї смуги, та й, чесно кажучи, я б і не робив цього: надто ризиковано. Тротуари та ділянки, якими можна нормально пересуватися велосипедом, — як острівці, розділені між собою підступними потоками. Тож ми вихляли, вишукуючи пішохідні переходи, прокладаючи свій зовсім непрямий шлях до міста.

На додаток до прикрих виїздів з наших острівців, ми були збиті з пантелику на тротуарах. Гарна новина полягає в тому, що вони широкі й досить зручні, — хороша основа для чудової велосипедної мережі. Але ми опинилися там невчасно. Велика частина тротуару, що не зайнята автомобілями, виділена під очевидну базу української економіки — маленькі кіоски й намети найрізноманітнішого призначення.

І ще тут нема жодних видимих обмежень на паркування. Ми просто стояли на розі, дивлячись в навігатор, коли нам посигналив автомобіль, що заїжджав просто на бордюр, прямуючи до місця, яке він обрав для паркування. І це, схоже, не просто дозволено законом; багато тротуарів розмічені білими лініями і «керуються» огрядними фігурами в темних пальтах.

Але я маю зауважити, що мені це все дуже сподобалося. Кидати виклик новому місту — завжди задоволення, і коли я злітав на Поділ, чи коли мене фотографував турист на Андріївському, доки я воював з бруківкою, я почувався, як маленький Малкольм з популярного відео. «Тато, я це зробив!» І ще було добре їхати за активістками Ксенією й Ірою, що приймали нас у Києві, коли вони впевненим голландським стилем пересувалися у своєму місті.

Які ж хороші новини? «Я не втрачаю надії на майбутнє Києва, незважаючи на те, що не бачу дорослого на велосипеді»? Це небезпечно близько до політичної заяви, чого я не роблю в своєму приватному блозі, але я твердо впевнений, що маю сказати що-небудь позитивне для людей, яких я зустрів в Україні.

Найбільша надія — це завжди люди. Маргарет Мід, американська антроположка, каже: «Ніколи не сумнівайтесь, що мала група серйозно налаштованих небайдужих громадян може змінити світ. Більш того, тільки їм це і вдавалося». Місто переповнене, на дорогах безлад, жахливі затори і стихійні парковки, і всі мені кажуть, що більшість громадян згодні з тим, що так далі продовжуватись не може. Це родючий ґрунт для змін.

Заразливими були енергія та ентузіазм учасників Асоціації велосипедистів Києва й усіх активістів, підприємців і державних службовців, яких ми зустріли у Євпаторії та Києві, вони повні рішучості запровадити велосипедний рух у своїй країні. На вечірню розмову, що я проводив у Києві, прийшло багато людей, і напевно ми залучили багато нових облич. Питання були такими ж розумними і пристрасними, як і в будь-якій іншій країні, яку я відвідував, незважаючи на те, що тут справді складні умови для розвитку велоруху.

Тож кілька думок, не тільки для них, але й для будь-кого, хто захоче покататися в Києві.

Було зрозуміло, що перебуваючи в центрі міста, ми насправді не бачили найкращого з велосипедного співтовариства. Є перші паростки: популярні у велосипедистів парки та деякі околиці з постійним числом велосипедистів. Мені розповіли, що Труханів острів є не тільки велосипедною меккою по вихідних, а ще й гарним шляхом навпростець для велотранспорту, і може стати місцем початку розбудови велосипедної культури для усіх верств населення, і я безперечно вважаю його гарним і гостинним навіть в тумані. Також не буде труднощів з тим, щоб поточні велосипедисти розповідали іншим, як їздити містом. З обміном інформацією про зручні шляхи і дороги навпростець, більшість ускладнень, з якими я стикнувся, зникне, і може з’явитися певна критична маса велосипедистів. Беручи до уваги практичну відсутність порядку, можна  неформально позначати велошляхи, що прослугують багато років. АВК вже намалювали свою велодоріжку, і ніхто її не стер. Мені б хотілося, щоб таке сходило з рук і в деяких інших країнах.

міст на Труханів острів

неформальна велодоріжка

І не може бути в місті настільки погано, якщо в ньому є кафе для велосипедистів!

Київські активісти також можуть сподіватися на решту країни. Крим є потенційною гарячою точкою для туризму, а в таких місцях як Львів уже є помітний прогрес. Ми знаємо, що в багатьох країнах столиці долучалися з запізненням просто через їхній розмір та інертність, але в українській культурі нема нічого такого, що робило б велорух неможливим. Міжнародні велотуристи і маунтін-байкери можуть знайти для себе багато чудових місць, наприклад, Велику Ялту.

І нарешті Київ має одну чудову цінність, заради якої більшість міст світу готові стояти навколішках; дещо, що неможливо купити. Це простір. Вулиці неймовірно широкі, тротуари і дороги достатньо широкі для відокремлених велосипедних доріжок, є безліч парків і бульварів, що їх сполучають. Але цим місцем просто ніхто не займається. От дивіться: чотири ряди автомобілів на дорозі — і шість смуг припаркованих машин. Дві смуги на дорозі, дві на ближньому тротуарі, одна на іншій стороні, і ще хтось припаркувався, зайнявши обидві смуги. Візьміть це все до рук, і матимете великий потенціал для швидких зрушень.

Наразі це дуже непроста справа — бути міським велосипедистом або активістом в Києві, але тут є надія і ентузіазм, але ніяк не відчай.

Спасибі.

Джерело: стаття Кевіна Мейна “Frustration and hope – cycling experiences in Ukraine. (Or “clueless Kev in Kiev”)”

Переклад: член Асоціації велосипедистів Києва Ведомир Ареміх

Редагування: член Асоціації велосипедистів Києва Ніка Ареміх

інші цікаві матеріали

Кабінет міністрів України ухвалив постанову про зменшення максимальної дозволеної швидкості руху в населених пунктах з 60 км/год до 50 км/год. Постанова №883 «Про внесення змін до

Департамент транспортної інфраструктури КМДА зробив бюджетний запит на 2018 рік на велоінфраструктуру в сумі 50 млн грн. Відповідно до Стратегії розвитку Києва 2025 ДТІ визначив

16-19 листопада відбулася школа-воркшоп для студентів транспортних та урбаністичних спеціальностей. Учасники школи розробили проекти з трансформації однієї з центральних площ міста та презентували їх перед