Бути велосипедистом у Києві – дискутивна насолода. З одного боку, вітер у вухах, і не треба стояти в спекотному транспорті, у якому реклама антиперспірантів стає з кожним літнім місяцем все більш актуальною. На роботу приїжджаєш першим. Спинку рівно тримаєш.

З іншого боку, набридло кожного дня доводити, що Київ – не “місто в горах”, що в Києві бруківки не так уже й багато, і в Києві веложиття – є.

Кому доводити? Спочатку водіям, потім співробітникам. На третій місяць катання зазвичай хочеться донести це до мерії.

 

Асоціація велосипедистів Києва нарахувала, що нас – 15 тисяч. Мінус п’ять тисяч тих, у кого просто є велосипед; мінус п’ять тих, хто їздить на ньому тільки по вихідних; мінус дві тисячі тих, у кого на роботі немає душу, мінус тисяча сьогодні втомилися або захворіли… Щодня у Києві на роботу їде близько двох тисяч велосипедистів.

 

Знайомий математик порахував мені, що на двох кілометрах і чотирьох смугах Московського мосту може одночасно стояти 1 600 машин, відстань між ними – півметра метра – метр. Повільно й невпевнено просуваються вони мостом, долаючи його зранку за півгодини. У кожній приватній машині сидить один водій. У тридцяти маршрутках, що застрягли на мості, обливаються потом п’ятдесят пасажирів. Три тисячі людей у капкані вантового дива.

Якби половина з них сіла на велосипед, то кількість велосипедистів на вулицях збільшилася би тільки вдвічі, а міст би аж удвічі звільнився. Або хай хоча би один до одного в машини сідають.

А для порівняння, із вітром у вухах й тренуючи м’язи, велосипедист проїжджає два кілометри за п’ять хвилин. Незалежно від затору, тому що у нього є ще тротуар.

Але тепер про тротуар. Тротуаром їздити не можна, хіба що вам шість і менше років. Заборонено ПДД. Це одна з проблем велосипедистів, тому що їм ще й не можна повертати наліво на дорогах, де більше двох смуг. Тому наліво вони часто повертають за допомогою тротуару. Серед “просунутих” велосипедистів це називається “поворот у два прийоми”.

А ще по дорогах їздити іноді страшно. Перші три місяці, коли тільки вчишся, здається, що кожна машина, яку чуєш за спиною, їде просто в тебе. Потім звикаєш, потім по звуку двигуна відрізняєш ЗІЛ від маршрутки…

А часом буває: удар – ти їдеш, дуже швидко їдеш, прокидаєшся на асфальті. Або не прокидаєшся…

Морозова

ДАІ та велосипедисти досі не знайшли водія фури, яка минулого літа збила на Московському мості Тетяну Морозову. Від удару Тетяна перелетіла через паркан і померла уже на тротуарі, за п’ятнадцять хвилин. Лікар, який їхав позаду і побачив Тетяну на тротуарі, потім писав у себе в ЖЖ, що у неї розірвалася селезінка, і що вона навіть не прийшла до тями.

Кому я розказую? Відкрити “Другу смугу” – щодня десять водіїв та пасажирів гине, півсотні госпіталізовано, трьом сотням машин нанесений матеріальний збиток.

Їздити на велосипеді так само небезпечно, як і на будь-якому іншому виді транспорту. Але для нас ДТП – це 99% смерть.

Тим, хто замість моргу потрапляє в лікарню, лікарі потім кажуть, що ви народилися не просто у сорочці, а у вишитій. От на минулому тижні таке казали.

Одна з кращих наших гірських велосипедисток Марина Шаповалова повернулася з перегонів у Польщі, де посіла перше місце, – і була збита на Кільцевій дорозі. Там є таке вузьке місце – Жулянський міст.

Шаповалова

“Я не розумію – коли піднімалася на міст, ще подумала – так добре, міст порожній, машин немає. І раптом відчула удар ззаду. Перше, що я зробила – подивилася назад, як почувається колесо. Потім прийшла до тями і встала, знову зраділа, що можу стояти”, – розказує Марина.

Але колесо Марини почувається недобре.

Самій дівчині роздробило праву ключицю, вона отримала черепно-мозкову травму, безліч синців.

“Лікарі не хочуть відповідати, чи зможу я в майбутньому кататися”, – каже Марина.

Оце страшно.

То чого ж треба велосипедистам?

Того ж, чого і всім іншим водіям – нормальних доріг. Велосипедистів влаштують навіть маленькі – велодоріжки. Час від часу нам попадаються на очі фотографії, “а як це у них”. В омріяному Копенгагені, наприклад. Червоний асфальт, розмітка білими велосипедами, і велосипедисти – їдуть, їдуть… Десятками стоять перед світлофором….

А у нас інший білий велосипед. Пам’яті велосипедистам, які загинули на дорогах.

“Та де ж прокладати ті велодоріжки?” – спитають, у першу чергу, водії, які хвилюються, аби у них не забрали частину дороги.

Усе продумано. Майже всі 168 км київських велодоріжок (ох, як же приємно писати це словосполучення) мають бути фізично відділеними від дороги – тобто, за бордюром, за газоном, і це зазвичай частина неходжених тротуарів.

Усі 168 км були затверджені депутатами Київської міської ради під Новий 2010 рік.

Різнокольорова велосипедна мрія досі лишається проектом. Програма Київради передбачає уже зараз готові маршрути на Теремках, Московській площі, Броварському проспекту, Трухановому острові, бульварі Лесі Українки, біля Пирогова та площі Шевченка.

Утім, коли Асоціація велосипедистів нагадала мерові Леоніду Черновецькому про обіцянку – отримали таку відповідь: ваші 19 мільйонів гривень на велодоріжки – не підйомний тягар для столичного бюджету.

Особисто я вважаю, що 19 мільйонів – дійсно непідйомний тягар. Тому що доріжки стільки не коштують. На 19 мільйонів можна прокласти усі доріжки, а не тільки цьогорічну п’яту частину.

Загалом, на мою думку, водії машин – перші, хто має вимагати велодоріжок. Адже тоді велосипедисти, такі повільні, такі ненадійні, не будуть їхати перед вами, обганяти вас на світлофорах і довго стартувати, коли ввімкнеться зелений. Приєднуйтеся!

Чого ще треба?

А ще для повного щастя – парковок для двоколісних. Нормальних, надійних. Хоча і це розуміють не всі.

– Ви можете прикувати велосипед до паркану? То навіщо вам велопарковка? – допитувалися в мене цікаві журналісти.

Я знітилася. Дійсно, можна ж до паркану.

– Це цивілізовано, – заявила я невпевнено.

Так, це цивілізовано. Ми не хочемо ставити свої велосипеди у проходах, біля парканів, там, де це непередбачено і заважає проходу і проїзду – інакше ж можна і машини ставити де завгодно.

Земля велика, знайомий математик сказав, площа суші – 150 мільйонів квадратних кілометрів. На них впритул можна поставити 150 білліонів машин. Тож місце ще є.

З боку мерії ми дочекалися розпорядження (http://www.www.avk.org.ua/uk/documents/kosmos/75–285-q-q.html) про встановлення велопарковок. Платних.

Це було у березні 2009, і тепер ми чекаємо, коли нам озвучать вартість перебування велосипеда на такій парковці і пояснять, чим це буде нам вигідніше, ніж паркан.

Поки у мерії підраховують вартість паркування наших “літаків” – розумні люди встановлюють парковки біля своїх магазинів самі. Їхні імена і телефони червоними буквами записані на наших сім-картах.

Парковка Позняки

А загалом, розвиток велоінфраструктури у Києві – питання часу. Скрізь у містах, де є велосипедисти, з’являються велодоріжки і велопарковки. Тому у Києва немає іншого шляху розвитку. Хочеться тільки, щоб швидше. І ми це зробимо.

Оригінал статті тут.

інші цікаві матеріали

Кабінет міністрів України ухвалив постанову про зменшення максимальної дозволеної швидкості руху в населених пунктах з 60 км/год до 50 км/год. Постанова №883 «Про внесення змін до

Департамент транспортної інфраструктури КМДА зробив бюджетний запит на 2018 рік на велоінфраструктуру в сумі 50 млн грн. Відповідно до Стратегії розвитку Києва 2025 ДТІ визначив

16-19 листопада відбулася школа-воркшоп для студентів транспортних та урбаністичних спеціальностей. Учасники школи розробили проекти з трансформації однієї з центральних площ міста та презентували їх перед