Перед вами колективний труд: борець проти незаконної забудови Артем Чапай адаптував до українських реалій ідеї з текстів Сола Алінскі, колективу CrimethInc та інших джерел, а я, Дмитро Александров, прокоментував їх дотично до будівництва велосипедної інфраструктури. Мої коментарі виділені курсивом.

Корінна відмінність між командою Артема і АВК в тому, що вони “борються проти” а ми “боремося за“. Тобто для успіху артемової боротьби достатньо збереження status quo, ми поставили собі за мету його зміну. Їм достатньо бездіяльності владних установ, ми повинні переконати їх працювати в наших інтересах, а це в свою чергу означає неприйнятність стратегії безкомпромісної війни. Хоча і в них, запобігання конкретному плану нищення історичної будівлі чи парку – лише півперемоги. Її друга і складніша частина – покласти край новим зазіханням на об’єкт, наприклад шляхом надання йому охоронного статусу. А це вже справа не вулична, а кабінетна. Солдати виборюють вигідні умови для миру, але чого на цих умовах вдастся досягти, вирішують, врешті-решт дипломати.

Отже я б визначив

Правило 0

Перш ніж боротися, чітко визначимо мету боротьби.

… тобто стан речей, який ми вважатимемо ідеальним завершенням конфлікту, а також такий, який можна вважати його прийнятним завершенням – межею припустимих компромісів. А вже виходячи з того, визначаємо програму дій: що треба зробити, і що з цього зробити можливо.

Тактика громадянської дії означає: робити те, що можливо, за допомогою того, що є. При цьому завжди слід пам`ятати:

Правило 1.

Наша сила – це не тільки те, що ми маємо. Це також і те, що супротивник думає, що ми маємо.

Якщо в даному випадку супротивник – корумповані чиновники, то варто намагатися заставати їх зненацька. Хай гадають, хто ж “за вами стоїть” бугага.

Блефувати не варто. Краще навпаки без попередження зробити те, на що вони не очікують.

“Без попередження” – не завжди краще. Інколи навпаки, сама публічно висловлена рішучість зробити щось (як у випадку другого “Велонаїзду”) справляє потрібне враження. І навпаки, якби ми не зібралися спочатку під ГУ МВС, а почали з КМДА, не факт, що результат був би такий же чи кращий. Нам би пообіцяли “розібратися, підготувати і опрацювати”, а потім, коли б прийшов час вимагати обіцяного, тема вже втратила б актуальність в масовій свідомості і на виконання погрози ми б не зібрали такої кількості людей.

Звідси –

Правило 2.

Намагаймося бути винахідливими. Оскільки фінансами та владою змагатись із супротивником ми не можемо, наша сила – творчість, фантазія, креатив.

Використовуймо досвід колег, але не копіюймо його. Те, що спрацьовувало раніше – наступного разу не спрацює.

Крім усього, якщо нам потрібна увага ЗМІ – нам треба намагатися робити так, щоб вони самі захотіли приїхати. Захисники Пейзажки, наприклад, організували “карнавал”, потім “вертеп”, потім принесли паркан з забудови під двері МЗС, потім подарували будівельний конструктор міністрові Огризку… Ще раз нагадую – копіювати це не варто. Варто вигадувати щоразу щось цікавіше.

Як показує наша практика, велосипедні заходи забезпечують тележурналістів чудовою картинкою і вони люблять такі видовища. Але крутити в ефірі самі кадри велосипедистів які кудись їдуть швидко набридає навіть невибагливим редакторам. Ми вчиняли транспортні перегони і обводили фарбою на асфальті тіла “збитих” велосипедистів. Це спрацьовувало, але не факт, що спрацює знову. Принаймні в Києві.

А щоб виходило –

Правило 3.

Створюймо тактику та вигадуймо спосіб дії колективно.

Мозковий штурм виявлявся значно дієвішим за ідеї будь-яких “професійних креативників”. Багато разів у нас перед зустріччю не було конкретних ідей щодо акції. Після зустрічі – те, про що потім говорили всі ЗМІ. І те, що наразі, тьху-тьху, виявлялося дієвим.

До цього я додам, що у справді суспільно значущих і справді громадських акціях часто є декілька ініціативних центрів. Одні роблять велопробіг, інші – концерт, ще одна група – сатиричний перформанс тощо. Так само і стосовно лозунгів та іншої наочної агітації. Одноподібною вона буває тільки на проплачених і зрежисованих “путєнгах”.

У кожної людини є свої перекоси, абстрактні фантазії. Я багато разів бачив, як людина одноосібно кидає якусь ідею, ідею не підтримують – і людина опускає руки. Щоб цього не було – ідеї слід розробляти разом. Якомога більшою кількістю людей, що братимуть участь у їхньому здійсненні.

Тоді ми здійснимо також –

Правило 4.

Зажди робімо те, на що готові наші колєги.

Інакше люди йтимуть на акцію з острахом, неспокоєм, або не знаючи, що саме вони робитимуть.

Історичний приклад, який підтверджує цю тезу – діяльність радянських дисидентів. Розуміючи, з ким вони мають справу, дисиденти свідомо відмовилися від способів боротьби, які вступають в протиріччя з писаними радянськими законами і від усіх форм конспірації. Вони казали “ми не криємося, бо не чинимо нічого негожого” бо розуміли, що проти КДБ їх конспірація не встоїть, а будь-яку таємну діяльність влада викривить в ЗМІ і оберне собі на користь. Навпаки, відкритість діяльності і незаконність репресій, до яких вдавалася радянська влада, збирали дисидентському рухові прибічників в СРСР і за його межами.

Зате –

Правило 5.

Коли це тільки можливо – робімо те, на що неготові наші супротивники.

Це перегукується з правилом про винахідливість. Якщо під час “України без Кучми” намети на Хрещатику подіяли – зараз усі настільки звикли до них, що цей спосіб скоріше викликає сарказм – як у чиновників, так і у сторонніх спостерігачів. Вигадуймо щось інше – щоб чиновник/забудовник/дядя міліціонер, дізнавшись, мусив чухати собі рєпу.

Правило 6.

Використовуймо власні правила супротивника.

Коли зам. київського мера Голубченко видав розпорядження прибрати будівельні матеріали, щоб продовжити риття котловану під виглядом археологічних досліджень на тій же Пейзажці – це рішення виконано не було. Тоді місцеві мешканці запропонували зробити суботник – і самі поскидали буд.матеріали в викопану забудовником яму.

Я взагалі вважаю, що найгостріша зброя громадського активіста – правильно складена і відправлена на потрібну адресу “бомага”. Це – боєголовка, а вуличні акції і увага преси – ракета, за допомогою якої боєголовка влучає в ціль (запит попадає на стіл до начальника, а не дрібного клерка) і вражає її (начальник змушений задовольнити вимоги громадськості).

Повертаючись до історичних прикладів, згадаймо, що головним лозунгом того ж правозахистного руху був “Виконуйте власні закони”

Правило 7.

Висміювання – найсильніша людська зброя.

Протиставити йому практично нічого. Згадаймо силу одного яйця в 2004 році, та безліч фотожаб і мультиків на цю тему. Звичайно, засіб неоднозначний – але якщо до нас не дослухаються…

З того, що зброя – найсильніша, не витікає, що треба її застосовувати при будь-якій нагоді. Навпаки, тиск має бути контрольованим: таким, щоб чиновник робив те, що від нього вимагається, але не вставав в позу ображеного їжака (дупа догори, голова проміж колін, голки в усі боки).

Правило 8.

Неправильно ставити запитання “чи виправдовує ціль засоби”.

Завжди треба ставити запитання “чи виправдовує дана ціль даний засіб за даних обставин”.

А взагалі –

Правило 9.

Найкраща тактика – та, яка приносить нам задоволення.

Дехто не вірить, що люди на Пейзажку постійно приходять просто так. В українських умовах, коли політики так люблять наймати людей для “пікетів”.

А відповідь проста – ці акції не тільки корисні. Вони ще й веселі. Багато хто ще й питає: “а коли наступний карнавал?”.

Але тут головне не загратися –

Правило 10.

Тактика, що тягнеться надто довго, перетворюється на тяганину.

Щоб драйв не зникав, а супротивник щоб не звикав – тактику потрібно міняти. Звідси знову повертаємося до правила винахідливості.

Правило 11.

Тиск має бути постійним – за допомогою різних тактик і дій слід використовувати кожну подію та привід.

Одна акція, одна дія, навіть найкраща, дуже рідко приводить до результату. Одноразові, беззв`язні акції – переважно акції суто піарні, на кшталт акцій якогось “Братства”.

Тиск треба не тільки підтримувати –

Правило 12.

Сила наших дій має нарощуватися.

Наприклад. Якщо не діють всілякі звернення – ідуть пікетування. Якщо на них не реагують – ми переходимо до прямих дій. До громадянської непокори. До громадянського опору.

І знову таки, не можу не повернутися до першого свого зауваження. Якщо йдеться про безкомпромісну боротьбу з певними політичними силами, метою якої є відставка певного чиновника – це одна справа. Але це – мета не громадських активістів, а політиків, які прагнуть зайняти вакантне місце з усіма пирігами та пишками, що до нього докладаються.

Але ми – не політики, а громадські активісти і нас цікавить не те, чия дупа знаходиться в високому кріслі, а чи робить власник цієї дупи, що ми вважаємо за потрібне.

Чому? –

Правило 13.

Супротивник має почати замислюватися – а чи не дешевше йому поступитися, ніж продовжувати боротись із громадськістю?

Але боротись із “системою”, “корупцією” тощо загалом – справа практично безнадійна. Тому суто прагматично –

Правило 14.

Виокремлюємо супротивника, персоналізуємо його, поляризуємо його.

Це значить, зокрема, не “протестувати в принципі”. Це означає, наприклад – знати, хто конкретно взяв хабар, хто конкретно є замовником, хто акціонери, хто директори… Який на них компромат. Про що цікаво буде розповісти ЗМІ. Де вони живуть 😉

Я скажу більше: протестуючи, треба мати позитивну програму і всіляко її пропагувати. Інакше це не критика, а критиканство. В світі існує безліч жахливих і несправедливих речей від ядерної зброї до дослідів над тваринами включно, проти яких протестують усі, кому не лінь. Але, ніхто не знає, чим конкретно і реалістично замінити ядерне стримування чи піддослідних пацюків. Тому, попри протести, віз і нині там.

Майже все це ми використовуємо інтуїтивно. Але знати не завадить.

Іще кілька правил, важливих у нинішніх умовах.

Правило 15.

Не ставаймо ні під чиє крило. Не дозволяймо піаритися на собі.

В Україні, як тільки з`являється спонтанний громадський рух – одразу з`являються “помічники” з числа політиків, організацій-грантоїдів і так далі.

Але, не маючи позитивної програми (“як є зараз – погано, а як зробити добре ми не знаємо”) активісти мимоволі перетворюються на “корисних ідіотів” © В.І Ленін, які розчищають шлях вурдалакам на кшталт самого Володимира Ілліча. А потім, поваливши чужими руками суперника (нехай він був не янгол, але ж), вони задавлять і ідіотів.

Треба розуміти – використовувати їхні ресурси – це непогано.

Але тут запитання – хто кого використовує? Очевидно, що люди, які заробляють на цьому, беруть ваші проблеми не для того, щоб допомогти вам – а для того, щоб заробити собі гарний піар, електоральні очки, або відзвітуватися перед грантодавцями. Чи допоможуть вони реально? А чи зникнуть, як тільки пройде звітний період/вибори/посвітяться перед пресою?

І ще таке –

Правило 16.

Сила звичайних громадян – у взаємодопомозі.

Об`єднуймося.

Але враховуючи попереднє правило –

Правило 17.

Об`єднуймося без централізації.

“Лідерів” завжди можна або підкупити, або підіслати, або вибити з гри погрозами чи шантажем.

А от із колективом зробити це ой як тяжко.

Якщо нас хтось намагається об`єднати в одну структуру – виникає запитання, а хто ж нею керує.

Якщо ми просто допомагаємо одні одним – хай це часом менш координовано, зате рішення приймаємо ми самі. Для себе, а не для когось іншого.

Безлідерний спротив, це, певною мірою недосяжний ідеал. На практиці, люди на відміну від, скажімо, мурах, не можуть ефективно працювати без координації, стратегічного планування і тилового забезпечення. Так що, нажаль, без осіб, які цим займатимуться тобто координаторів, обійтися ніяк неможна. Проте проблема існує і для її подолання необхідно дотримуватися певних правил:

17.1. Центром угруповання є ідея, яку підтримують всі, а не постать лідера. Певною мірою, сучасні політичні катаклізми в Україні відбулися саме через те, що лідери “помаранчевих” сил відступили від проголошених ними ідей, а у широкого загалу поки що немає рішучості відсторонити цих неспроможних лідерів.

17.2. Якщо виникає потреба в координації дій, особі, яка це робитиме, делегується мінімум повноважень, необхідних для виконання його міссії. В решті питань інші учасники зберігають самостійність.

17.3. Діяльність координаторів повинна буи прозорою для рядових учасників, а ключові рішення мають прийматися колегіально, по можливості консенсусом.

Отже, підсумок приблизно такий:

Креативимо – Підтримуємо тиск – Нагнітаємо – Розповсюджуємо ідеї – Об’єднуємося – Посилаємо “лідерів” під три чорти – у різній послідовності та в комбінаціях.

Артем Чапай, Дмитро Александров

інші цікаві матеріали

Асоціація велосипедистів Києва оновила порадник з рекомендаціями про облаштування велопарковок. Буклет доступний онлайн і містить поради з розміщення та форми велопарковок біля магазинів, закладів харчування

Фахівці київської юридичної клініки надаватимуть велосипедистам, що потрапили у ДТП, ряд безкоштовних послуг.   Колектив юридичної клініки “Соціальна справедливість” при ДВНЗ “КНЕУ ім.В.Гетьмана” пропонує такі види

Створений у 2017 році Клуб велобізнесу – це прозорий спосіб підтримати розвиток велосипедного транспорту, яким займається Асоціація велосипедистів Києва. АВК продовжує серію публікацій про членів Клубу велобізнесу.